Меню сайту
Наше опитування
Новинки
Пошук
Погода в Тисмениці
Календар
| « Травень 2024 » | ||||||
| Пн | Вт | Ср | Чт | Пт | Сб | Нд |
| 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | ||
| 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 |
| 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 |
| 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 |
| 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | ||
Архів записів
Друзі сайту
Лютий додає до весни охоти, але взувай ще добрі чоботи
Поряд із кушнірством шевське ремесло також має свою досить давню історію. Вчені вважають, що взуття з’явилося 26-30 тис. років тому, і припускають, що перші в історії людства черевики були подібними до онуч із ведмежих шкур, утеплених зсередини сухою травою. Якщо брати вже ближчі часи, то первісним взуттям наших предків були постоли і личаки, які виготовляли з лика, переважно липи, в’яза та дуба, а також зі шкіри тварин. Постоли (моршні, ходаки) робили з одного шматка товстої, але по можливості м’якої коров’ячої або свинячої сиром’ятної шкіри. Цей вид взуття зберігався в Україні ще до початку 20 століття . Черевики та чоботи з’явилися пізніше. Ще у середині 17 століття не у всіх чоботах підошва мала більший виріз з одного боку, що давало можливість відрізняти правий від лівого. Парадні чоботи шилися з сап’яну та підбивалися мідними або срібними підківками. Вичинкою сап’яну, головним чином, займалися вірмени, що осіли в містах і містечках Поділля.
За виглядом чобіт складалося враження про людину («видно пана по халявах»). Особливе значення мав колір взуття. Всім відомо, що в Україні він був червоним. За повір’ям навіть птахи з червоними ногами мали магічну силу « відганяти злих духів». У селянський побут чоботи ввійшли вже досить пізно – лише наприкінці 18 століття, та й то здебільшого серед заможніших людей.
Свій товар шевці вивозили на ярмарок. Торгівля на тодішніх ринках відрізнялася від сучасної, бо за погані чоботи продавець міг дістати халявами по лиці. Щоб доказати високу якість свого товару, чоботи м’яли в руках, розтягували, кидали в пилюку та товклися по них.
Серед ремісників Тисмениці друге місце після кушнірів займали шевці.
Тисменицьків шевці. 23.04.1932 р.
Шевська артіль. 1940-ві роки
Для пошиття взуття вони використовували шкіру великої рогатої худоби (юхт) та телят, коней і кіз (бокс, шеврет), які йшли ще і на виготовлення галантерейних виробів. Технологія виправи таких шкір була подібною до виправи овечих, але вже в цьому випадку потрібно було позбутися волосяного покриву. Для цього використовувався курячий послід зі свіжозгашеним вапном. З часом тисменицьким шевцям стало вигідніше закуповувати шкіру в Станіславі на фабриці Маргошеса(Івано-Франківський шкірзавод).
Для того, щоб стати шевцем потрібно було пройти таке ж навчання , як і кушнірам. Після закінчення науки термінатор одержував визволок , потім знову здавав екзамен у цехового майстра, і аж тоді ставав шевцем.
Робоче місце шевця було в окремій кімнаті на спеціальному підвищенні.Спочатку майстер знімав спеціальним сантиметром мірку з ноги, а потім на великому столі фалював (розкраював) шкіру відповідно до муштера ( лекала). Верх виробу зшивався руками або спеціальними швейними машинами. Машини були переважно німецьких фірм: «Зінгер», «Дюркопп», «Гріцнер», «Пфаф», а також чеська «Лада». Для пошиву модельного взуття використовувались спеціальні лівораменні машини «Зінгер» з безконечним механізмом просування. М’яка шкіра жовтого, коричневого та чорного кольорів (шеврет, бокс) йшла на верх виробу, а тверда – на підошву. Копита (колодки), на які натягався верх виробу при допомозі дрейштіфтів(цвяшків, які мали довжину 3 см) відповідали фасонові та розмірові взуття. Пришивали верх до спода, на який накладали підошву,що закріплювалась за допомогою дерев’яних кілків. Обцаси (каблуки) робили з кількох шарів твердої шкіри, на які зверху при допомозі «штифтів» (цвяшки без головки)набивали гуму або залізну підківку. Останній шар обцаса мав назву оберфлєк. Для обцасів використовували текси (маленькі цвяшки з головкою). Краї підошви та обцаса вирівнювали склом , глянцпапером (наждачним) і підмальовували у відповідний колір. Всю цю роботу швець виконував при варштенглі (маленькому столику, на якому був розкладений спеціальний інструмент), сидячи на стільчику , який мав шкіряний верх. Серед інструментів, які мали, переважно, німецькі назви були: ножі (прямий і кривий) зі шкіряними рукоятками, третмессер (ніж для обробки канта підошви), спеціальний молоток, шило, шпілярт (для роблення дірок у підошві на кілки), рашпіль (для обробки країв підошви, обцасів і кілків,що були всередині чобіт), обценьки (кліщі для виймання цвяхів і натягання верха на колодку) кантзітцер (для роблення канту підошви) та желізко для нанесення воску на кант підошви та обцаса. Для правки халяви служило правило, яким за допомогою клинів регулювали її ширину. Копита з готового виробу виймали спеціальним ключем, а для зручного утримування на колінах виробу слугував пас потєгач. Для ручного шиття використовували просмолені нитки з риспою (кінець нитки, до якого кріпилася щетина з хребта дикої свині, яка виконувала роль голки). Окрім основного інструменту ще був і дрібний, який використовувався для нанесення оздоби на верх шкіри.
На пошиття пари чобіт йшло 2 – 3 дні. Шили взуття на ярмарок, а також і на замовлення. Кожен майстер мав, як правило, своє село, яке замовляло йому чоботи такого фасону, який був притаманний тільки цьому селу. Бували такі випадки, що вже швець помер, а з сіл ще приходили до нього замовляти чоботи.
На кожен день для роботи в господарстві взували юхтові чоботи, які мали різну висоту халяви (валкована могла розкачуватись), а на болото – шкраби (юхтові чоботи або черевики). Дорогі чоботи різних фасонів шили на машині. Відрізнялися вони за формою копита: гостроносі – шіми і напівшіми, напівквадратні – байдери і напівбайдери, заокруглені – американи і напівамерикани. У чоботах для заможних міщан та панів вище обцаса робили декоративні шпори гунцвоти.
Жіночі чоботи були складніших фасонів і різні за кольором. Прикрашалися вони різнокольоровою шкірою та мали високі обцаси. Довкола підошви з білої шкіри робили прикрасу , що називалася ковбаскою. Верх халяви оздоблювали узорами, які робилися прорізанням і переплетенням різнокольорової шкіри. Самі ж халяви могли бути прямими довгими та короткими, а також гармонії рисовані.
Міщани замовляли собі барлячі - чоботи з грубого сукна, обкладені шкірою бокс. Для жінок-міщанок шили шнуровані сукняні черевики з високими халявами, шкіряні черевики румунки, які мали обклад із коричневих біберолей та чоботи аляски, які були з білого сукна в комбінації зі шкірою різних кольорів. Діти зимою ходили в барлячах. На теплу пору року шилися мешти (туфлі), сандали. Вершиною вартості та складності були чоботи англіки.
Тисмениця й по сьогоднішній день залишила за собою славу кушнірського містечка, а про колишній цех шевців нагадує лише майстерня з ремонту взуття, хоча в світі й тепер високо цінуються модельєри взуття, і лише дуже заможні люди можуть робити собі в них індивідуальні замовлення.
Директор народного музею історії міста Тисмениця
ім. С. Гаврилюка Л. Лишега
Фото з архіву Івана Постоловського