Меню сайту
Наше опитування
Новинки
Пошук
Погода в Тисмениці
Календар
| « Травень 2024 » | ||||||
| Пн | Вт | Ср | Чт | Пт | Сб | Нд |
| 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | ||
| 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 |
| 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 |
| 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 |
| 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | ||
Архів записів
Друзі сайту
Лиха тому зима, в кого кожуха нема
Кожух бере свій початок із давніх давен. Він згадується у Судійському Уставі 1193 року в Іпатієвському літописі від року 1252. У холодну пору року кожух був верхнім одягом навіть князів і бояр. Його шили із хутра та іноді покривали зверху дорогою тканиною. Говорять про нього й іноземні мандрівники 17 століття. Назва кожух, можливо, походить від слова «кожа», тоді як шуба – від угорського «dzubba».
На початок 20 століття у Тисмениці діяли дві хутрові фабрики та було 300 кушнірів, які вдома виправляли шкіри та шили з них кожухи. Шкіри, які слугували сировиною для кушнірів привозили з Молдавії, Карпат, з Криму – кримку (каракуль).
Процес виправи шкір тривав досить довго. Спочатку сухі овечі шкіри замочували в річці, і дерев’яною лопатою віячкою зчищали з них бруд, використовуючи при цьому мило та спеціальний гребінь жгре6ло. Вимочену шкіру витріпували, вкладали її до дерев’я ного пристрою п’яла і за допомогою шкафи (лезо в деревині) здирали міздру (плівку) зі шкіри. Для розм’якшення і повної очистки шкір застосовували квашення у розчині, до якого входили гріс (житні висівки) та сіль. Шкіри натирали цим розчином, згортали та вкладали до прикадка ( кадуба ) на 5-6 днів. Після сушіння та зволоження шкіри ключували, завдяки чому вони ставали м’якими та еластичними. Це відбувалося так: до шнурка, закріпленого в стіні на цурку (паличку) прив’язували шкіру і пристроєм, що зветься ключ за допомогою ноги її розбивали. Подальшу обробку шкіри виконували на гарбунку (вістря коси, забите в лаві), зістругуючи бокові затвердіння на ній. Потім шкіру вкладали у п’яло і білили. Для білення використовували гіпс або крейду, і шкафою усували зі шкіри різні присохлості та вирівнювали її товщину. Після шкафування лядр (гладка поверхня шкіри) терли помусом ( камінець) і сукном, надаючи цим їй шовковистості. Після всього цього шкіра вважалася виправленою, з неї можна було вже шити кожухи, шапки та інші хутрові вироби. За подібною технологією виправляли шкіри куниць, лисиць, вовків, собак, тхорів, ласок і борсуків.
Виправлену шкіру кушнір розкраював відповідно до мірки. Найпростішим способом крою кожуха була перегинанка. Покраяні шкіри родина кушніра зшивала руками. Для зшивання використовували плоский шов гільтицю. На зшиті місця накладали венслики (вузенькі смужечки шкіри, очищені від вовни). Цей процес називався юруванням. Венслики були із зеленого, червоного та синього сап’яну. Низ кожуха, його поли та краї рукавів обшивали фарфлями (маленькі смужечки шкіри з лапок, розміром 2 х1 чорного і білого кольору без вовни). Білі кожухи мали оздобу із кольорового сап’яну довкола шиї, вздовж поли, на рукавах і на кишенях. Кожне село мало своє оздоблення , а заможніші замовляли собі до кожуха ще й смушевий (шкірка з молодих ягнят) комір. На пошиття одного кожуха потрібно було не менше 2-3 днів.
Окрім білих кожухів, які називалися киптарями були і червоні, які обкладалися смушком. Довкола обкладу робилася вишивка способом крижикування шовковими нитками, які мали назву ляцет. На кишенях цих кожухів робилася тисменицька вишивка з трьох різнокольорових квіток із двома зеленими листочками.
Защіпалися кожухи на гачки - коника і кобилку. Подібним до цих кожушків був так званий закопанський. Крій його був складнішим, а шкіри були покращеної обробки та різного кольору. Обкладався він дорожчим смушком, а замість крижикування нашивали сап’ян. Закопанські кожушки та швабики (короткі різнокольорові ) носили міщани, бо всі інші вищезгадані, носили тільки рільники. Для фарбування шкір використовували кору дуба, вільхи, бузини, а пізніше – органічні барвники. До покращених шкір відносилися баранячі нутрієти (коричневі) , біберолі та сельскіни (фарбована в чорний колір і стрижена, або щипана кроляча шкірка ). Кожухи шилися на замовлення та на ярмарок. До міщанського зимового одягу треба віднести футерко (чоловіча куртка з кримковим коміром, покрита сукном та з хутряним підбиттям покращеної обробки), футро (довгий плащ (пальто), яке також мало хутряне підбиття та комір із кримки). В сильний мороз при їзді на санях загорталися в бараницю (подібна до російського тулупа).
Жінки- міщанки взимку вдягалися в плащі з комірами, які були з кримки, лиса, куниці, тхора та інших видів хутра, а також у довгі футра (шуби) з кримки, лошака.
Защіпалися кож
Відповідно до коміра шився капелюшок і зарукавок (муфта). Діти ремісників мали маленькі оздоблені кожушки.
У холодну пору року чоловіки носили теплу чорну смушеву шапку кучму. Всередині така шапка була вистелена шкіркою з молодої кози, яка добре тримала тепло та не парила. Вартість шапки залежала від виду шкіри. З обрізків шкір, які залишалися при розкроюванні кожухів, шили рукавиці з одним пальцем.
Шили і різні безрукавки. Камізельки були сірого, коричневого та чорного кольору . Деякі жіночі камізельки обкладалися смушком, чоловічі ж лише облямовувалися, але вони обов’язково повинні були мати дві кишеньки. Старші ремісники носили кожухові штани, які називалися мишини. Шилися ці штани із низькошерстних (переважно собачих ) шкір.
Але, щоб мати право займатися цим чи якимось іншим ремеслом потрібно було вчитися. Основи ремесел подавалися в промисловій школі, яка була при тисменицькій міській семирічці. Тут вивчали теорію виправи шкір, технологію пошиття , навчали, як робити лекала. Для навчання конкретному ремеслу треба було зі своїм батьком і майстром, у якого збирався вчитися записатися в цеху на термінатора (учня). Навчання тривало три роки. За час свого перебування в майстра термінатор виконував ще й різні роботи по господарству. Після закінчення навчання термінатора визволяли, він ставав челядником (стажистом). При цьому видавався визволок ( свідоцтво про закінчення навчання), який був досить гарно художньо оформлений.
Челядник потім мусив ще здавати екзамен у іншого вчителя, якого визначав цех, і аж тоді він ставав майстром.
Сьогодні традиції давнього кушнірського ремесла відповідно до сучасності продовжують«Хутрофірма «Тисмнниця», «Тикаферлюкс» і цілий ряд приватних підприємств, про що свідчить велика кількість магазинів із хутровими виробами у нашому місті.
Директор народного музею історії міста Тисмениці
ім.С. Гаврилюка Л. Лишега
Фото з архіву Івана Постоловського